Десантник-артилерист Сергій Романенко – про характер нової війни
Десантник і артилерист за професією, історик за освітою, уродженець Стахорщини, що на Новгород-Сіверщині, за шість років в українському війську освоїв різні види зброї і пройшов шлях від рядового солдата до командира артилерійського відділення. «Боги війни», як часто називають артилерію, часто вершать долю багатьох боїв. Сергій із своїми козаками працюють на передньому краю, переважно по ворожій піхоті, прикриваючи дії батальйону. І хоча ця війна кардинально змінила характер бойових дій, артилерія досі залишається дієвим засобом ураження. А західні зразки озброєння неабияк допомагають нашим воїнам проріджувати ворожі лави та наближати нашу перемогу.
Контракт підписав свідомо
Через розташування на пагорбах мальовничу Стахорщину називають «маленькими Карпатами». Але не лише краєвидами славиться село – Стахорщину заснували козаки, тож кров, яка тече в жилах мешканців поселення, дає про себе знати. Це – кров воїнів, які без вагань беруть до рук зброю у найважчі для нашого народу часи. 28-річний Сергій Романенко – один із них. Коли почалась гібридна війна, Сергій вже здобував освіту в Сумському педагогічному університеті імені Антона Макаренка за спеціальність «історія та правознавство». А по закінченню вишу без вагань пішов до армії, підписавши контракт із Сумською 27-мою реактивною артилерійською бригадою імені кошового отамана Петра Калнишевського. У складі бригади вперше потрапив у зону антитерористичної операції, щоправда, як артилерист на той час проявити себе не встиг – не через власні забаганки чи недоліки, а через заборону «згори» на застосування важкої артилерії.
«В АТО я потрапив у березня 2018 року, – пригадує Сергій. – Ми стояли з реактивними системами «Ураган» у Старобільському районі на Луганщині, в селищі Лиман. Зараз це селище під російською окупацією. Тоді «Урагани» не виїжджали, бо була заборона на калібр 220 міліметрів, і ми просто стояли».
Звісно, 22-річного юнака, який пішов відвойовувати власну землю, стояння на місці аж ніяк не влаштовувало. Тож згодом Сергій перевівся в Конотопську 58-му окрему мотопіхотну бригаду імені гетьмана Івана Виговського. Потрапив у мотопіхотну батарею до складу 13-го батальйону, який на початку створення був чернігівським батальйоном територіальної оборони. Там Сергію Романенку пощастило понюхати пороху, а коли війна знову перейшла в стадію АТО, вирішив демобілізуватись.
З солдата – в командири
Втім, на свободі гуляв недовго, всього два з половиною місяці, і в грудні 2021 року знову підписує контакт з 25-тою окремою повітрянодесантною Січеславською бригадою.
«Бачачи, до чого все йде, і як історик, який розуміється на історичних паралелях, я знав, що війна неминуча, тому твердо вирішив, що мушу бути у війську, – пояснює своє рішення боєць. – Таким чином мені пощастило потрапити в легендарну «двадцять п’ятку», в артилерійську батарею першого парашутно-десантного батальйону».
У бригаді Сергій Романенко дослужився до посади старшого офіцера батареї, тож повномасштабну війну зустрів у статусі офіцера.
«Коли почалось широкомасштабне вторгнення, наша 25-та десантно-штурмова бригада вже 5 місяців виконувала бойові завдання на Сході, – розповідає боєць. – Зоною нашої відповідальності була Авдіївка, а точніше – наш батальйон стояв у Кам’янці та Новоселівці Другій. Свої позиції, незважаючи на шалений тиск противника, ми тримали. Наприкінці квітня 2022 року, коли нас замінила 110-та бригада, позиції було втрачено. На той час ця бригада була не навчена, але люди в ній мотивовані. Зараз це досить сильна бригада з розумними командирами і мотивованими бійцями. Зараз, як не прикро визнавати, таких бригад залишилось мало».
Сергій Романенко – це приклад бойового офіцера, який починав зі звичайного солдата і дослужився до лейтенанта. У підпорядкуванні командира – 26 бійців, шість гармат та мінометів.
«Змішана батарея», – так характеризує зброю власного підрозділу молодий командир.
Серед озброєння батальйонної артилерії є і закордонні зразки. Наприклад, гармата М-119 105-го калібру. Американську гаубицю артилерист хвалить за надійність і простоту. Каже, американське озброєння значно досконаліше за радянські зразки. Ставить у приклад гармату М-101.
«Я зустрічався з цими гарматами – досить хороший апарат як на свій вік, – ставить схвальну оцінку артилерист. – Ці гармати брали участь у Другій світовій війні, але стволи їхні практично вічні, витримують до 50-ти тисяч пострілів. Зараз вони також є на фронті і непогано себе показують».
Загалом же, порівнюючи західне озброєння з радянським, Сергій Романенко констатує: «На Заході зброю і техніку виготовляли для людей, в Радянському Союзі – для населення».
Проблеми війни – не завжди в озброєнні
За словами бійця, який шість років на війні, характер війни з росією кілька разів кардинально змінювався. Наразі велику роль у війні відіграють безпілотники.
«Все почало змінюватися з літа 2023-го року, – говорить командир батареї. – Використання дронів-камікадзе дещо нівелює значення артилерії, однак артилерія досі залишається найосновнішим засобом враження противника що в нас, що в москалів. Хоча дрони противника є для нас неабиякою проблемою. Ми працюємо на передньому краю, тож до нас вони легко долітають, тому і нам, і загалом армії потрібні компактні, так звані «окопні» РЕБи, РЕБи на техніку. Fpv-дрони – це дуже дешева річ, їх можна виготовляти кустарним способом, як кажуть, на коліні, а техніка коштує немалих грошей».
Ще одна проблема – боєприпаси, витрати яких просто колосальні.
«У нас на озброєнні стоять 120-ті міномети. Річ дуже гарна, без них нікуди, але є проблеми із мінами. Міна сама по собі – дешева річ, але в нас є проблема з порохами та підривниками, – каже офіцер-артилерист. – Тому основна проблема армії – це люди, боєприпаси і дрони, на яких немає державних замовлень. У кожній бригаді створені роти ударних безпілотних авіаційних комплексів, однак вони забезпечені дронами за рахунок волонтерів на 95 відсотків. Це велика проблема, яку не поспішають вирішувати».
Якщо демобілізувати армію, фронт буде під Полтавою
Загалом же, попри проблеми, українська армія здатна перемогти значно чисельнішого ворога. Але для цього потрібно подолати совкову бюрократію, об’єднатись в єдине ціле, як це було у 2014 та у 2022 роках, та використовувати більш технологічну зброю.
«Наша 25-та бригада також отримала західне озброєння, щоправда, не стільки, скільки хотілося б. Я бачу, що вся західна техніка налаштована на збереження життя екіпажу та десанту. Радянська техніка – це не про людей, це шкарабанки. Наприклад, «M2 Bradley» пробити дуже складно, безпілотників вони не бояться, бо там стоять штатні РЕБи. Це те, про що я говорив: більше «окопних» РЕБів – більше збережених життів особового складу і більша живучість техніки», – говорить Сергій.
Розуміючи справжню ситуацію на фронті, боєць вельми негативно ставиться до політичної бутафорії, спрямованої на зрив мобілізації та демобілізацію військових.
«Якщо змінити бойові бригади мобілізованими, то фронт після цього може посунутись до Павлограда, і це в найкращому випадку. Або ж взагалі опинитись під Полтавською областю і де-не-де доходитиме до Дніпра, – дає невтішні прогнози воїн. – Я не експерт, але мені здається, що нові бригади – це безтолкова річ, яка потребує великої кількості командного складу, посад, грошового забезпечення, і для військових чинів у такому випадку війна стає не війною, а засобом кар’єрного зростання. Основна проблема армії – це навіть не озброєння, а бюрократія. Багато командирів бояться брати відповідальність на себе. Совок з армії ми так не викорінили. Кадрові офіцери, які приходять з вишів, втілюють совок у підрозділах, а цих офіцерів навчають воювати викладачі, які звикли воювати, як Семен Будьонний».
Як приклад для наслідування, воїн ставить Третю окрему штурмову бригаду.
«Це приклад сучасного війська, – каже він. – Ми повинні вчитись у свого противника. Третя штурмова багато чому навчилась у «Вагнера» – вони проводять відбори, в них є вербувальний центр, патронатна служба, відбір бійців дуже професійний, за здібностями, і розподіл іде за підрозділами, а не за галочкою, як в ТЦК».
Менше бюрократії, більше дій
Статистики знищених ворогів командир артилерійської батареї не веде. Каже, що в основному його підрозділ працює по піхоті на передньому краю, підтримуючи дії батальйону.
«Гармати працюють на 11 кілометрів, міномети – на сім кілометрів. Було діло, що в нашу гармату прилетів російський «Ланцет». Гармата залишилась придатною, і, завдяки волонтерам, ми її швидко полагодили. Бо якщо робити це через армію, то це довго, і рахунок виставлять досить суттєвий. Все, знову ж таки, впирається в бюрократію, – каже Сергій Романенко. – Ту ж таки техніку не проблематично поставити на баланс, але потім списати її нереально, тому це також велика проблема. Закінчиться війна, і ми ще будемо довго розбиратись із втратами, будуть шукати крайнього, бо совок з армії, як я вже казав, нікуди не зник».
Як артилерист і бойовий командир Сергій бачить проблеми і варіанти їх вирішення.
«Візьмемо ті ж боєприпаси… Звісно, ми стріляємо менше, ніж москалі. Але я спостерігав, як по чотирьох ворогах вистріляли 60 105-міліметрових снарядів. Так би мовити, зачистили посадку. Вартість одного снаряда складає 46 тисяч гривень. Отже, на одну посадку вистріляли 2,7 мільйона гривень. Чи доцільно це? Ні! Дронами-камікадзе працювати по піхоті набагато дешевше і не менш ефективно, але знову ж таки все впирається в їх наявність», – коментує боєць.
Війна повинна закінчитись розпадом імперії
Попри все, досвідчений командир радить чоловікам не боятися мобілізації, а обирати ефективні підрозділи, доки є така можливість. Каже, що ця війна так чи інакше торкнеться кожного, і це потрібно усвідомити.
«Ми доходимо до патової ситуації, коли все перетворюється на позиційну війну на виснаження, – характеризує поточний стан на фронті артилерист. – Тому у нас немає іншого вибору, ніж закінчити війну за зразком Першої світової, коли розпалась російська імперія. Бо, маючи під боком такого сусіда, ми ніколи не будемо в спокої, і воювати доведеться постійно. А для цього потрібне бажання уряду та нашого народу. Наразі народ в тилу думає, що війна десь там, і тільки час від часу ракети нагадують людям, що вона триває. Люди навіть не усвідомлюють того, які зусилля прикладає армія, щоб вони почувалися безпечно. Якщо, не дай Бог, прийдуть кацапи, то ніхто не буде нікого запрошувати – всіх заженуть і відправлять на штурм, а найбільш активних і патріотів винищать. Наш народ це вже не раз проходив у своїй історії».
Тож нащадок стахорських козаків Сергій Романенко битиметься до повної перемоги над одвічним ворогом, аби ні його, ні нашим дітям більше ніколи не довелося воювати.
Віталій Назаренко, фото з архіву Сергія Романенка
